Емоція теж вимагає subjuntivo

El jueves por la tarde Olena espera a Sofía en la puerta del colegio. La niña sale con la mochila abierta y una sonrisa. A Olena le alegra que Sofía esté contenta en el cole: habla de un mural, de un juego en el patio y de una amiga que le presta lápices. Eso ya es así. La madre lo siente de verdad.

У четвер удень Олена чекає на Софію біля дверей школи. Дівчинка виходить з відкритим рюкзаком і усмішкою. Олену тішить, що Софія задоволена в школі: розповідає про малюнок на стіні, про гру на майданчику і про подругу, яка позичає їй олівці. Це вже так. Мама відчуває це по-справжньому.

También le preocupa que algunas tardes vuelva muy cansada. Hoy camina despacio, se sienta un momento y pide agua antes de contar el día. No parece enferma, pero Olena lo nota. En casa Andrii corta verdura y escucha. Siente que Andrii no pueda ir a la tutoría: tiene un turno largo y la reunión cae a la misma hora. A Olena le gusta que él pregunte por la nota y por el sueño de la niña. Le molesta, en cambio, que en el patio hablen del grupo de padres como de una obligación. Una madre dice que hay que estar, otra que hay que pagar la fiesta, y nadie pregunta si alguien puede. Hablan alto junto a las mochilas. A Olena le molesta que hablen alto cuando las niñas todavía están cerca.

Її також турбує, що деякими вечорами вона повертається дуже втомленою. Сьогодні вона йде повільно, на хвильку сідає і просить води, перш ніж розповісти про день. Вона не здається хворою, але Олена це помічає. Вдома Андрій ріже овочі й слухає. Їй шкода, що Андрій не може піти на батьківські збори: у нього довга зміна, а зустріч припадає на той самий час. Олені подобається, що він питає про оцінку і про сон дитини. Натомість її дратує, коли на майданчику говорять про батьківський комітет як про обов'язок. Одна мама каже, що треба бути присутнім, інша — що треба заплатити за свято, і ніхто не питає, чи хтось справді може. Вони говорять голосно біля рюкзаків. Олену дратує, що вони говорять голосно, коли дівчатка ще поруч.

Le extraña que la tutora no conteste al correo desde el lunes. Olena escribió con calma: una frase sobre el cansancio, otra sobre la hora de la tutoría. El mensaje no es una queja larga. El silencio se alarga igual. No le da miedo la reunión. Ha llevado dos papeles, ha pensado las preguntas y cree que la tutora es cercana. Le da miedo que se haga tarde y nadie concrete nada: ni una hora nueva para Andrii, ni un correo, ni un plan.

Їй дивно, що вчителька не відповідає на лист з понеділка. Олена написала спокійно: одне речення про втому, інше про час зустрічі. Повідомлення — не довга скарга. Але мовчанка все одно затягується. Зустрічі вона не боїться. Взяла із собою два папери, обдумала запитання і вважає вчительку доброзичливою. Їй лячно, що стане пізно і ніхто нічого не домовиться: ні нового часу для Андрія, ні листа, ні плану.

Mientras cruzan la calle, Sofía canta bajito. A Olena le alegra oírla. Le preocupa que el grupo de padres decida sin ellas. Siente que la semana se llene de mensajes y de ruido. Quiere que la tutora conteste. Quiere quedarse ella misma tranquila. Por la noche, en la cocina, dice en voz baja tres cosas que ya sabe: me extraña que no haya respuesta, me alegra que Sofía ría, y me da miedo que la reunión se quede en el aire.

Поки вони переходять вулицю, Софія тихенько співає. Олену тішить чути це. Її турбує, що батьківський комітет вирішить без них. Їй шкода, що тиждень наповнюється повідомленнями і шумом. Вона хоче, щоб вчителька відповіла. Хоче й сама залишатися спокійною. Увечері, на кухні, вона тихо каже три речі, які вже знає: мені дивно, що немає відповіді, мене тішить, що Софія сміється, і мені лячно, що зустріч так і зависне в повітрі.